(якогось ставлення)

1. adj

1) точний; що точно відповідає (чомусь)

2) пунктуальний, акуратний

3) суворий, неухильний

2. v

1) настійно вимагати, домагатися, добиватися

2) заслуговувати (якогось ставлення)

3) юр. стягати, справляти (гроші)

4) одержувати (хабар)

5) юр. викликати в суд

* * *

1) точний ( зміст); точний ( не приблизний); строго відповідний

2) строгий, неухильний

1) ( настійно) вимагати, домагатися (звіту, обіцянки); домогтися (поваги, згоди)

2) вимагати, заслуговувати ( якого-небудь відношення)

3) стягувати ( борг)

4) юp. вимагати; стягувати (податки, звичайно надмірні або незаконні); отримувати, брати ( хабар)

5) юp. викликати до суду

1) що відбувається

2) наступний, що має відбутися

3) слухняний; ґречний, добре вихований

4) здатний до навчання, здібний до науки

1) (у напрямі) до

2) на, до

3) до (якоїсь мети), для (чогось), щоб

4) до, щодо, стосовно (когось, чогось)

5) близько (якогось часу)

6) майже, приблизно, орієнтовно

7) для, на

* * *

1) що відбувається

2) слухняний; доброзичливий

3) здібний до навчання

1) рух у напрямку до предмету (по напряму) до

2) просування по дорозі до мети до, по дорозі

3) відношення до кого-н., чого-н. (по відношенню) до

4) наближення до певного моменту часу до, біля

5) призначення матеріальних засобів для, на

Г'юм, Дейвід (1711, Единбург - 1776) - англ. філософ, історик, економіст. Навчався в ун-ті Единбурга. Головним принципом філософських творів Г. був агностицизм, на формування якого певний вплив справили філософські системи Берклі, Гатчесона, Шефтсбері. Вперше опублікований у 1739 р. "Трактат про людську природу" не справив помітного враження. У допрацьованому вигляді ідеї "Трактату" згодом були представлені Г. у новому творі "Дослідження стосовно людського розуміння" (1748), але знову не знайшли належного відгуку. Протягом життя Г. займав різні посади - від бібліотекаря (Единбург) до секретаря британського посольства в Парижі. Повернувшись до Единбурга у 1769 р., став однією з чільних постатей в інтелектуальних колах Англії і Європи (особливо у Франції). Вихідною категорією філософії Г. є досвід, який складається із сприйняттів (перцепій) та ідей, що бувають простими і складними. Прості ідеї лише копіюють прості сприйняття, а складні є наслідком сполучення й комбінуванням простих ідей. Хоч буденна свідомість і переконує нас в існуванні зовнішнього світу, досвід це довести не в змозі. Зовнішній світ, буття - це сфера непізнаваного. З точки зору філософії, як її уявляв Г., проблема співвідношення буття і духа поставала як доконечно нерозв'язна. Для характеристики гносеологічної позиції Г. базовими є три принципи асоціацій. Перший - подібності - пояснює походження абстракцій: ідеї ми підводимо під однаковий термін. Другий - суміжності, або стикування - виходить з того, що всі ідеї партикулярні, а місце загальних ідей займають загальні терміни, що прикладаються до низки ідей партикулярних. Третій принцип асоціацій - це принцип причинно-наслідковий, який за своєю суттю зводиться до другого. Причинно-наслідковий зв'язок нічого не засвідчує про об'єктивну реальність, а є лише породженим звичкою переконанням у просторово-часовій суміжності двох подій - причини і наслідку. Подібний гносеологічний підхід продукує також уявлення про "субстанцію" чи "можливість" як нібито незалежні від сприйняттів утворення. Проблема "психічної субстанції", або особистісної ідентичності, також аналізується Г. в контексті асоціативності. Досвід особистості засвідчує лише чергування сприйняттів, емоцій, ідей, а не якоїсь тотожної собі цілісної структури. Остання — це витвір пам'яті, що спонукає нас вірити в усталеність якогось особистішого осердя. Особиста свобода - це наслідок діяльності з узгодження різних бажань і прагнень. Етиці Г. притаманна тенденція, яка згодом була розвинута у філософії утилітарізиму (див. Мілль, Джон Стюарт). Моральні чесноти й милосердя - це перенесення на ставлення людини до цього суспільства двох схильностей, властивих кожному окремому індивідові - до задоволення і до природного почуття симпатії до інших. Отже, соціальне схвалення якогось вчинку е для його носія корисним, і навпаки. Принцип корисності стає критерієм моралі. В аналізі релігійної проблематики Г. також висловив ідеї, пізніше фундаментально розроблені Кантом. Насамперед це стосується критики онтологічного доведення існування Бога. Як переконаний прихильник принципу скептицизму, Г. заперечував існування дива. Для його осягнення неможливо навести якісь раціональні підстави, бо останні мають базування на сукупності суспільного досвіду, який безнастанно змінюється. Диво ж є породження досвіду поодиноких індивідів, надто розмежованих у просторі і часі, щоб до нього можна було застосувати принципи асоціацій.

[br]

Осн. тв.: "Трактат про людську природу" (1739); "Нариси". У 2 т. (1741,1742); "Дослідження стосовно розуміння людини" (1748); "Дослідження стосовно принципів моралі" (1751); "Історія Англії". У 4т. (1753 - 1761)та ін.

I n

1. голос

2. думка, голос

- a still small voice голос сумління

- consultative voice дорадчий голос

- voice vote амер. голосування шляхом опитування

- voice of law голос закону

- to give voice to the general opinion висловити загальну думку

- to give voice for smth. висловитися/ подати свій голос за щось

- to have a voice in smth. мати право висловити свою думку/ точку зору (при вирішенні якогось питання)

- to raise one's voice against smth. висловитися проти чогось

- to speak with one voice однодумно/ одноголосно заявити

- without a dissenting voice одноголосно

II v висловлювати, виражати словами; бути виразником (думки)

- to voice one's attitude regarding smth. висловити своє ставлення до чогось

- to voice criticism виступати з критичними зауваженнями

- to voice the opposition бути рупором опозиції

- to voice one's protest висловити протест

- to voice smbd.'s sentiments висловити чиюсь думку/ настрій/ почуття

- to voice one's support for smth. висловити підтримку чомусь

Кузанський, Ніколай (справжнє прізв. Кребс) (1401, Куза на Мозелі - 1464) - нім. філософ, теолог, вчений. Навчався у Гейдельберзькому, Падуанському і Кельнському ун-тах. Од 1448 р. кардинал римо-католицької церкви, відомий релігійний діяч. Займався також дослідженнями у галузі математики, астрономії, географії тощо. Філософія К. формувалася на межі Середньовіччя і доби Гуманізму, зазнала впливу античного і християнського доробку, філософії піфагореїзму, платонізму, неоплатонізму і аристотелізму як античної, так і християнської доби. Як у християнського філософа, Бог у центрі уваги К., проте не стільки сам по собі - нескінченність, недоступна для пізнання, - скільки у співвідношенні зі створеним ним світом. Якщо Бог у К. - це "абсолютний максимум", то світ - це "відносний максимум" О. станній не має якогось визначеного центру та просторових меж; планета Земля також не є певним чином локалізована і помірно рухається у безмежжі простору. У розумінні Бога К. яскраво виявився один із провідних принципів його філософії - принцип збігу протилежностей (лат. coincidentia oppositorum), а саме: Бог є трансцендентним щодо світу (універсуму) й одночасно іманентним, присутнім у кожній його частині, нехай щонайменшій. Нескінченність у К. постає як Вічність, або максимальна присутність, тобто Безначальний початок - Бог-Отець. Вічність, як прояв нескінченності, фіксує рівність самій собі. Проте "Рівність" уже покладає "своє інше" Отця, тобто Бога-Сина. їхню єдність символізує Святий Дух. Апофатична нескінченність перетворюється на продуктивну Божественність Трійці Д. ля конкретизації думки - яким чином світ залучається до буття, К. важливі два принципи: 1) обмеження "абсолютного максимуму"; 2) розгортання Бога у світ і згортання, або повернення усіх речей у Божественне лоно. Розгортання є початком розмежування максимуму і мінімуму, які в Абсолюті втратили свій сенс, але у скінченному світі його отримують. Так єдність розгортається у кількість; спокій - у рух; вічність - у час; тотожність - у відмінність; рівність - у нерівність тощо. Людина, за К., - це мікрокосм, подібний до макрокосму, в якому здійснюється єдність божественного і природного. Назва основного твору "De docta ignorantia" ("Про вчене незнання") розкриває основну пізнавальну ідею творчості К., яка полягає назагал у тому, що найвища мудрість - це визнання власної пізнавальної неспроможності. Проте це не відмова від раціоналізму, а його відкриття на рівні металогіки. Зіставлення можливостей скінченного розуму веде від об'єкта до об'єкта, встановлюючи їх подібність, але воно нездатне цілковито відтворити картину світобудови, тому зупиняється перед нескінченністю (розум так наближається до істини, як вписаний багатокутник до кола). Те, що несила осягнути "розуму", здолає "інтелект", що підносить людину до божественного рівня - інтелектуального споглядання, в якому ототожнюються протилежності. Цьому має відповідати стан людської душі: віра керує розумом, а розум поширює віру; інтелектуальне пізнання є розгортанням віри.

[br]

Осн. тв.: "Про вчене незнання" (1440); "Про втаємниченого Бога" (1444); "Апологія вченого незнання" (1449); "Візія Бога" (1453); "Про злагоду віри" (1453) та ін.

РЕЛІГІЯ ( від лат. religio - побожність) - духовний феномен, який виражає віру людини в існування надприродного Начала і є для неї засобом спілкування з ним та входження в його світ. Витоки Р. тлумачаться по-різному, відповідно до певних світоглядних орієнтацій. Для матеріалістів Р. є продуктом фантазії і розвивається від фетишистських та анімістичних уявлень до демонологічних вірувань, політеїзму і монотеїзму. За такого підходу надприродне виступає не більш як ідея, заперечується реальна наявність у бутті як людей, так і всього Всесвіту Вищого Начала, Абсолютної Реальності, що лежить поза світом явищ й відкривається кожному через внутрішнє відчуття його присутності, особливе переживання Священного. Саме з останнім пов'язане історичне різноманіття R, етапи її розвитку й форми вияву' Особливістю релігії є те, що в ній відображаються не якісь зовнішні щодо людини сили, а такий її особистісний стан, що його можна назвати станом самовизначення у світі, здобуття людиною самої себе Б. удь-яку релігійну систему характеризує віра в трансцендентне і система зв'язків з ним. Тому Р. виступає не у формі когнітивного, а в ролі засобу позалогічного освоєння людиною своєї причетності до процесів, що відбуваються у Всесвіті, знаходяться під впливом якихось Вищих Сил і не піддаються логічному аналізу. Головна суть Р. полягає в тому, що вона слугує засобом самовизначення людини у світі на основі відчуття наявності в собі якогось надприродного начала і віри в можливість свого прилучення до Вищої Сутності не за допомогою раціо чи якоїсь обрядової дії, а через містичну інтуїцію (т. зв. ейдетичне бачення). В Р. людина усвідомлює своє ставлення до світу насамперед через відношення до певних граничних основ особистого буття. Природні й історичні об'єкти одержують в Р. роль знакових означень людських символів і ціннісних орієнтирів, а людина здобуває можливість відчути свою причетність до всесвітніх процесів, що є продуктом дії незбагненних, реально існуючих Вищих Сил. Релігійні символи, хоч вони й мають людське походження, завжди виходять за межі цього буття і виконують в житті людини свої функції саме завдяки тій "вісті", яку вони несуть. Ці символи дають можливість людині через інтуїтивне прозріння відчути реальну присутність у своєму особистому житті, бутті всіх людей і всьому Всесвіті Вищого Начала, Вищої Премудрості, Вселенського Розуму, що спрямовує і робить осмисленим як існування Всесвіту, так і власне існування людини. Понятійна фіксація змісту символічної системи Р., вироблення релігієзнавчої мови - актуальна проблема сьогодення.